24 лютого росія розпочала повномасштабну війну проти України і вона обернулась для нас не лише смертями військових, знищеними містами та психологічними травмами серед мирного населення. Понад 2 млн. людей були вимушені покинути свою країну, шукаючи спокою за кордоном. Кожна така історія – це доля конкретної людини, у якої є близькі та рідні.
Із самого початку війни допомагати людям, які хочуть втекти від обстрілів, зайнявся член політради Львівської міської організації ПП «Сила і Честь» Василь Попович. Війна його застала за кордоном, але він не розгубився та одразу ж налаштував цілу мережу перевізників, які з України допомагають виїхати жінкам та дітям, а на Батьківщину везуть ліки для військових та цивільних госпіталів. Саме такими «клієнтами» Василя Поповича стали героїні цього допису. Когось ця війна розлучила, когось об’єднала, а когось вона змусила шукати щастя на чужині.
Тож про те, як цих жінок застала війна, куди прямують і чи збираються повертатись додому?
Про це вони телефоном розповіли журналісту ІА «ПІКА».
Ольга, 32 роки
Було дуже страшно: все зачинено, гудять сирени, працює протиповітряна оборона, ми у підвалах і дивишся у постійно налякані очі дитини. Ми вирішили, що найкращим рішенням буде не травмувати психіку доньки, якій всього 6 років. Мій чоловік залишився в Україні. Він, власне, нас і відправив, бо так він буде менше хвилюватись і зможе спокійно захищати нашу домівку і землю.
Ми з Києва виїхали до Львова, а звідти до Польщі. Наразі рухаємось у бік Німеччини. Плануємо йти в консульство, дізнатись, які є варіанти нашого перебування у цій країні, йти на роботу і заробляти гроші. Крім того, ми будемо волонтерити з-за кордону, адже війна не завершена. Як тільки ми переможемо і все це закінчиться, ми обов’язково повернемось в Україну, дуже цього хочемо. Тоді ми зможемо відбудовувати нашу державу.
Ексклюзивні новини у нашому Телеграм-каналі! ! Приєднуйтесь! https://t.me/pika_net_ua
Юля, 35 років
На моїй Батьківщині війна – що тут скажеш? Бомби, авіаудари, сховища, ППО… Ми виїхали через те, що по Вишневому, де ми жили, просто били ракетами. Це біля самого Києва, тож усі, думаю, розуміють, яка ситуація на нас звалилась, наче сніг на голову. В Україні в мене залишилось багато родичів, за яких ми досі боїмось, зокрема і батьки. Проте, нічого не вдієш.
Дуже хочу вертатись, бо Україна – наше серце. Як тільки все це закінчиться, я перша поїду додому. Цей виїзд – тимчасовий, лише на період війни.
Марія, 58 років
Зранку 24 лютого, приблизно о сьомій, я почула сирени і мені стало дуже страшно. Навколо була метушня, всі були дуже налякані. Біля нашого будинку розташований аеродром і його почали бомбити у першу чергу. Згодом біля нього загорілись склади, що налякало нас ще більше. Потім снаряд влучив у нашу церкву, а пізніше і у квартиру. І вже тоді з’явились російські солдати, танки, бронетехніка і так далі. Так ми зрозуміли, що нам треба тікати і вирішили їхати до Львова, а потім за кордон.
Як тільки закінчиться війна, я поїду назад, бо в Україні залишились обидва мої сини з дружинами, а ми з онукою тікаємо, їй всього 5 років.
Інна, 5 років
Дуже гучно падали бомби і моя мама дуже лякалась. Нашого дому тепер немає, бо його розбомбили. Там залишились і всі мої іграшки. Ми ховались у підвалі й там було дуже страшно. Біля нас розбомбили дорогу, у сусідньому будинку немає даху… А потім мені сказали, що ми маємо їхати. Я дуже хотіла, щоб моя мама поїхала із нами, але вона сказала, що я повинна їхати з бабусею, а сама залишилась вдома з татом. Потім ми довго їхали до Львова, а тепер їдемо до Німеччини.
Роман Гурський, ІА «ПІКА»
